Реформування післядипломної освіти в рамках загальної реформи сучасної української системи освіти

Автор: Олена Єльникова

        За діючим Положенням про Атестацію, кожен вчитель зобов’язаний раз на 5 років пройти курс підвищення кваліфікації в Обласному Інституті Післядипломної Освіти (далі ОІППО). Не дивлячись на те, що в положенні немає жорсткої заборони вчителю проходити курси в інших навчальних закладах (курсах, семінарах, дистанційних курсах тощо), місцевими органами управління освіти, сертифікати та свідоцтва інших організацій не сприймаються як доказ результату навчання. 

Саме так створена державна монополія Обласних Інститутів Післядипломної Освіти на підвищення кваліфікації педагогічних працівників.

Як будь-яка монополія, ОІППО не мають стимулів  розвитку та самовдосконалення і саме тому не виходять на нові науково-технічні рівні. Персонал ОІППО втратив темпи розвитку і почав сильно відставати від світових трендів. Інформація, яка подається в ОІППО для педагогів стала технічно, інформаційно та практично не актуальною, занадто теоретичною. Для більшості педагогів навчання в цих інститутах стало формальністю, яка накладає неминучі часові та фінансові витрати.

Більшість причин зниження якості ОІППО зрозуміла. Це і фінансова “дієта”, і надлишкова бюрократизація, і недосконалі закони про післядипломну освіту, і низька заробітна плата викладачів (що не дозволяє їм достатньо читати літератури та обмежує спілкування із закордонними колегами). Всі ці причини ми вважаємо лише наслідковими. Головною ж причиною відставання та низького науково-практичного рівня вітчизняної Післядипомної Освіти в українській Системі Освіти є монополія держави. 

Світова економіка давно прийшла до висновку, що здорове конкурентне середовище є хорошим стимулом для технічного і морального розвитку підприємств та сфери послуг. Система освіти взагалі, та Післядипломна освіта зокрема, належить до Сфери послуг і світові економічні закони до неї так само властиві. Як тільки з’являється монополія - відразу відчувається відставання. Технічне та моральне.

В економіці є показник корисності продукту чи послуги: співвідношення між ціною на продукт чи послугу і якістю отриманого. Якщо спробувати оцінити це ж співвідношення у існуючій системі післядипломної педагогічної освіти, то в статтю витрат (як для держави так і для педагогів) входить значно більше грошей, ніж отримана користь від навчання. 

Ми спробуємо запропонувати схему виведення Післядипломної освіти з такого стану і створення системи, яка буде реальним практичним помічником вчителю, а не відбирати в нього час і фінанси. 

Чотири аспекти реформи Післядипломної освіти 

На мал. 1 представлена коротка карта реформування післядипломної освіти, яка містить 4 основних частини. 

Мал. 1

Карта Реформи Післядипломної Освіти 

Демонополізація Післядипломної освіти є фундаментальним принципом реформування Післядипломної освіти. Демонополізація повинна бути реалізована за умов введення в Закон про Післядипломну освіту (або в Закон про Освіту), двох основних складових:

1. Однакові правила для всіх учасників ринку послуг Післядипломної освіти педагогічних кадрів (всіх рівнів), не залежно від розміру підприємства та форми власності. Всі курси, інститути, авторські майстерні, дистанційні курси (та інші форми), мають бути рівними в правах перед головним споживачем - педагогічними працівниками.
2. За умови впровадження п.1, у держави все ж залишаться два важелі впливу на процес розвитку післядипломної освіти: обмеження дії ваучерів та обмеження вагомості Сертифікатів (свідоцтв) про закінчення курсів. Однак, обидва важелі створять лише умови для корупції та повернуть монополізацію держави на післядипломну освіту і тому мають бути усунуті.

Усі педагоги повинні мати вільний вибір курсів за власними потребами, без обмежень. В Законі про Післядипломну освіту повинні бути детально прописані всі деталі усунення дискримінації як педагогів (по стажу, предмету, місцю проживання чи роботи), так і курсів (по формі власності підприємства чи закладу, змісту, практичному спрямуванню).

Для досягнення результату кожен вчитель мусить використовувати свої власні методики, прийоми та засоби. Педагог - творча особистість, яка здатна самостійно визначити свої потреби у тій чи іншій інформації або тих практичних навичках, яких не вистачає для підвищення професійної майстерності. 

Одному вчителю необхідно пройти додатковий курс зі свого предмету (наприклад, для запровадження поглибленого курсу).

Другому вчителю необхідно пройти курс з методики (дидактики) предмету, або курс педагогічної майстерності у відповідного педагога.

Третьому вчителю треба пройти курс по особистісному розвитку: тайм-менеджмент або лідерство. 

Визначити важливість чи глибину вивчення обраної тематики може виключно сам вчитель. Регулювання цього питання з боку державних органів управління бути не може. 

Державне регулювання закладів післядипломної освіти. Будь-які освітні послуги в державі повинні бути ліцензовані. Для того, щоб схема була чітка і зрозуміла - необхідно визначити чіткі правила ліцензування, які передбачають прості дії з боку претендентів.  Відтак можна виділити такі правила:

1. Ліцензування очних чи дистанційних курсів, закладів ППО, авторських майстерень, за однаковими правилами, не залежно від форми власності. Ліцензування має проходити по чіткій, прозорій схемі, з максимальним уникненням контактів з чиновниками. Подання документів (заявок) та отримання Ліцензії повинно відбуватися в електронному вигляді.
2. З боку держаних органів (Міністерства Освіти чи органів місцевого врядування) не може бути жодного обмеження чи регулювання форм, методів і змісту навчання на курсах. Форми, методи, зміст навчання не можуть бути причиною відмови від надання ліцензії курсам, закладам післядипломної освіти чи авторським майстерням.
3. Відкритий державний реєстр ліцензованих курсів Післядипломної педагогічної освіти в електронному вигляді, на державному ресурсі (веб-сайті). В реєстрі має бути інформація про заклад чи підприємство, перелік курсів та контактні дані для вільного вибору курсів кожним вчителем. 

Місце післядипломної освіти в процесі атестації та ліцензування.  Ми виходимо з того, що в реформованій системі освіти буде ліцензування (сертифікація) вчителів для отримання дозволу (ліцензії) на педагогічну діяльність та окремо атестація педагогічних кадрів, як засіб констатації певної кваліфікації вчителя. Якщо ліцензування педагогічної діяльності не буде впроваджено, то залишиться тільки пункт про атестацію. В цьому контексті варто відмітити:

1. Місце ПО в процесі атестації. В сучасних правилах атестації існує пункт про обов’язкове проходження курсів один раз за 5 років, кожним вчителем, задля проходження атестації. Якщо проходження курсів підвищення кваліфікації впливає на визначення категорії вчителя, то постає питання: Скільки і які курси можуть бути враховані, як обчислити достатність та корисність інформації, яка викладається на курсах, для зарахування при атестації? 

           За умови вільного вибору курсів кожним вчителем, атестаційна комісія не може визначати об’єм та зміст інформації, які кожен окремий вчитель повинен засвоїти у період, між атестаціями. Варто регламентувати тільки періодичність проходження курсів кожним вчителем. Враховуючи швидкоплинність змін в світі, оновлення технологій та інформації, педагогу варто рекомендувати постійне самовдосконалення, отже проходження курсів чи майстер-класів або навчання в авторських майстернях кожного навчального року.
          2. Місце Післядипломної Освіти при ліцензуванні вчителів. Яке навчання і в якому обсязі має пройти претендент для отримання первісної та повторної ліцензії на педагогічну діяльність? 
          При отриманні первісної ліцензії на педагогічну діяльність, майбутньому педагогу достатньо мати диплом бакалавра чи магістра та сертифікати про успішне складення іспитів, визначених умовами ліцензування.
         При отриманні повторної ліцензії на педагогічну діяльність (після довгої перерви чи позбавлення ліцензії) , вчитель має представити Сертифікати (або свідоцтва) про закінчення курсів післядипломної освіти.

Фінансове забезпечення навчання педагогічних працівників на курсах післядипломної освіти має складну структуру.  Разом з тим, така структура дозволить справедливо та ефективно використати державні кошти на отримання якісної післядипломної освіти. Сертифікати та Свідоцтва, отримані на курсах підвищення кваліфікації, мають однакову вагу, не залежно від фінансування. Для навчання по підвищенню кваліфікації кожен педагогічний працівник може використати такі джерела фінансування:

1. Державне фінансування. За рахунок ваучерів, які нараховуються кожному педагогічному працівнику. Принцип “гроші ходять за вчителем” реалізовується за рахунок державних ваучерів, які вчитель використовує за своїми потребами у професійному зростанні на тих курсах, які вважає потрібними саме для нього.

Кожному вчителю, не залежно від віку, стажу роботи, освіти та вчених ступенів, видається ваучер, терміном дії - один рік. Цей ваучер вчитель повинен використати для оплати навчання на вибраних курсах, не залежно від тематики, форми навчання чи типу закладу, де проходить навчання. Вчитель вибирає курси з державного реєстру ліцензованих курсів та подає заявку на навчання в поточному навчальному році.

Ваучеризація післядипломної освіти забезпечить рівну конкуренцію між закладами (підприємствами) післядипломної освіти. Якісні курси збиратимуть більше слухачів та отримують краще фінансування. Менш якісні, не цікаві, застарілі курси не наберуть слухачів та зникнуть як неактуальні і не корисні для педагогів.

         2. Власні кошти. За бажанням, вчитель може проходити навчання за свій власний рахунок, якщо державного ваучера не достатньо для оплати послуги по навчанню, або у вчителя є потреба пройти більше (чи більш дорогих) курсів, ніж передбачено ваучером. Це, зокрема, стосується і закордонних курсів, майстер-класів, конференцій та семінарів.
         Отримання закордонного досвіду повинно стимулюватися додатково. Наприклад, оплата проїзду з місцевого бюджету.
         3. Якщо вчитель проходить навчання за кордоном, то державний ваучер не може покрити витрати на дорогу та житло і харчування під час навчання. Проте, ваучер має покривати оплату за навчання, у тому числі, і закордонних курсів для педагогів, мовних курсів чи стажування. Для цього необхідно створити прозорий механізм реалізації ваучерів, однаковий для підприємств з різними формами власності.  
         4. Для реалізації потреби в самовдосконаленні та професійному зростанні, участі в практичних семінарах, конференціях, симпозіумах, професійних конкурсах, вчителі можуть залучати кошти спонсорів, фондів чи окремих цільових грантів.
Сертифікати про проходження курсів, які вчитель отримає за кошти з різних джерел, повинні мати однакову вагу при ліцензуванні та атестації, або при оцінці діяльності вчителя (складанні власного професійного портфоліо). 

Висновки: 

Існуюча система післядипломної освіти для педагогічних працівників сьогодні не задовольняє потреби в підвищенні кваліфікації педагогів. 

Держава не повинна жодним чином регулювати зміст, форми, методи навчання, надавати переваги будь-яким формам власності закладів (підприємств), які пропонують послуги післядипломної освіти педагогів.  

Реформування післядипломної освіти повинно мати чотири головні складові:

1. Реалізація основної умови підвищення якості при зменшенні витрат - демонополізація післядипломної освіти (рівні умови і правила для всіх учасників ринку).
2. Впровадження електронних систем обліку, ліцензування та вибору курсів для вчителя.
3. Зміна умов атестації з тим, щоб враховувалась не тривалість чи кількість курсів, а щорічне, регулярне навчання.
4. Проведення ваучеризації післядипломної як засобу цільового і ефективного використання державних коштів.